Коли я чую від старших людей нарікання на молодь, в мене починає сіпатися око.
Я працюю з молоддю вже більше 15 років. Я пам’ятаю, як я була молоддю. І в більшості вклад, який зробили оці “мудрі старші” в це покоління, на яке нарікають, це знецінення, критика, порівняння і засоромлення. І після того вони хочуть бачити молодих людей зручними, тихими, підтакуючими на всі критичні зауваження тих старців. Марно.
Сучасна молодь – це покоління, яке я хочу міцно обійняти і подякувати кожному за те, що не завдяки, а всупереч усім речам, які їм довелося пережити, вони стали людьми з позицією, цінностями і мудрістю.
Це покоління, яке виросло в сім’ях, 70% з яких – розлучені, розбиті, де один з батьків за кордоном чи з’являється раз на рік. Так, від такої молоді будуть вимагати ідеального сімейного життя. А що це таке – знають лише одиниці.
Це покоління виховали батьки, які самі не пізнали батьківської любові й уваги, бо бабусі і дідусі жили в совку, в якому сім’я не мала часу і ресурсів на любов і виховання. Лиш на колгосп, партію, сибіри і розкуркулення. Ключовим був страх, а не любов
Це покоління пережило епідемію самотності, бо найкращі шкільні й студентські роки провели перед дисплеями, забувши чи навіть не пізнавши, що таке сміх на коридорах школи.
Це покоління робить випускні фото у вирвах від ракет. Танцює останній шкільний вальс на руїнах школи. Не знає, чи їх однокласники та перші вчителі живі, чи у полоні, чи десь під завалами й ніколи не матимуть могили.
Це покоління розвіяне по світу, аби вижити, перекладає на українську своїм батькам анкети біженців, вдячні своїм вчителям іноземної, що зараз у Європі можуть вижити серед чужих людей.
І це покоління зараз помирає щодня на фронті, в полоні, на надувних човнах, рятуючи з затоплених сіл стареньких і тварин. Партизанить у 16 років і нищить окупантів.
Мене заціплює, коли бачу на алеї героїв рік народження 2000. І маму, яка теж заціплена на лавочці біля свіжого горбика землі.
Це покоління переросло нас на три голови.
Ось яка молодь живе біля нас, засліплених стереотипами. І вони – не наше майбутнє, а наше тепер.
Сестра Антонія Зоряна Шелепило
